Вийшла и жидівка з алькира, та стала жидівським звичаєм роспитувати, з відки и куда ідемо. Говорю я, а ту заєдно на діда зирк; а він пильно, пильненько прислухуєцця до нашоі розмови, а лице ёго насуплене досі як небо похмуре становицця привітніще.
Прислухавшись до нашоі розмови, обізвався дідусь добрячо: „Чи не с Хуторищ?“ „Та с Хуторищ родом“, кажу; тай підступив до діда близче.
„Так я вас знаю, коли с Хуторищ“.
— „А хто ж ви дідусю?“ питаю.
„Та діда не знаєте, а Федька Смина може б ще затямили“.
— „Що? так ви той Федько з Вишнівки, що биля окономського двора?
„Именно той.“
Мене аж холодом перейшло. Як с такого гарного хлопака та такий хирлий дід зробився! Я, бачите, заіздив частенько до мого дідуня у Вишнівку та там и спізнав Федька ще парубком.
— „Чого з се ти так постарівся?“ питаю.
„Добре вам говорити в горазді“, відказав дід, покивуючи головою; „Недоля-неволя збала“. И важко зітхнув старий, аж самому моторошно стало. „Розкажи ж Федоре, кажу, куди бував по світу, та що діяв через той довгий вік?“
„Ось послухайте, коли ваша ласка; усю мою недолю роскажу.“ И почав таке:
Як самі здорові знаєте, не так колись у нас було, за панщини. Христянинові ніяк було жити, ні зарядитись ні дружицця по своему, а у всёму панська воля було. Від тоі панськоі волі и моє лихо! — Батько відумер мене на шестому году, а я лишився тільки з матусею. Лишив батько и худобу, к хазяйствечко, и достатки, так що ж, нікому було панщини одробити. Бідкувались мамуня, одроблялись — так годі було. — Вигнали нас с хати, з ґрунту; забрались ми з мамунею до дядька жити. Добрий се був чоловік, так сказано: чужа хата не своя. Прожили ми тем скілька літ, поки мамуню Господь на той світ покликав. У дядька були и своі діти; разом з ними я виростав, разом и грався, — Жилося всіляко, поки не виріс у парубка. Тоді трохи и оддихнув. — Було гуляємо по вісіллях, заходимо и на досвітки и на вечерниці, жартуємо з дівчатами, а дівчат гарних чимало! И ся красна, и та моторна, и та черноброва; а між усіма таки найкраща Пилипова Явдонька. Не дивниця, що ми и полюбились. Бувало зійдемося, и на вечерницях, и на вісіллю, а все вона тільки на мене а я на іі дивлюся. Куда хоч розглядуйся, а все таки очі на неі впадуть; невидима якась сила так и тягне іх сюди.
Дідусь почав живіще росказувати, лице висохле, поморщене набирало життя, наче б молоділо; а око млаве, смутне зассяло и крізь нёго виглядала молодеча сила, молодечий вогонь. Дідусь став наче не той самий, віджило в ёго придавлене серце. Він перестав на часину, потер чоло долонями, наче б думку розганяв, а віттак и став повідати: Отак любились ми з рік, частенько сходились чи до керниці підбіжу, чи на вулиці зострінуся погуторимо, то и веселійш стане. Аж пішло мині на двайцятий другий. Я и кажу дядькови: От дядьку, вік йде та не вертаєцця; треба б одружитись, вже на порі.
„А котру хочеш сватать, сину?
„От хоч би Пилипову Явдоньку, що биля двора,“ кажу.
„Гляди синку, чи піде? Вона богатирка, а ти сирота, що б ще сорому перед людьми не набратись.“
„Піде, кажу, дядьку, піде, хоч богатирка.“
„Добре синку, так треба ще пана просить.“
З вечера скочив я до Явдоньки. Завтра, кажу, іду до пана просить, а віттак и старостів шлю. Порадувались тай розійшлись, й гадки лихоі немаємо.
Пішов я до пана, просити: Позвольте, паноньку ласкаві, сватать Явдоньку, прошу. — А котру? питає. Та Пилипову, кажу, що оттут таки биля двора. — Ні, каже пан, не для тебе вона виросла, инчого маю я до іі грунту. Став я благати. Ні, каже, тай ні. — Що тобі, каже, голому та босому свататись до богачок? Де в тебе худоба, достаток? Чим одробисся?“ Що ні просив, що ні благав, ні тай ні. — На тім и стало.
Кажу я про все дядькови. — Що ж діяти, панська воля! Сватай другу! кажуть дядько. — Ніяк мені, дядьку, другу сватати. — То парубоч ще, кажуть. — Оттака мені порада!
Пішов и у друге до пана; куди там! Нагримав, ще и бити брався.
Я став, мов не свій; від людей втікаю, ні на кого и не глянув. И стала в мене нечиста думка, відомстити панови. Оттак запопав ёго раз у лісі тай прочуханку дав. Був би ще ліпше догодив, так посіпаки не дали.
Нікуда було мині вже дітись: до села вернути — в арешті прийдецця зогнити, коли не замучать!
