Василь Пачовський.
Люба, зорі з нас сьміють ся,
Що по ночах не спимо,
Серця рвуть ся, сльози ллють ся,
Та про се ми — мовчимо!
Мовчимо се, що думаєм,
Та не знаєм, як сказать —
Щоб дізнатись, — зір питаєм,
Вічні зорі мерехтять:
А то дурнї! зі собою
То балакають про нас —
Але з нами самотою
Про коханнє раз у раз!
Щебеч менї пташко, кажи що про себе,
Щонебудь говориш, всьо любе менї —
Пливуть менї сльози на грудях у тебе,
Ті сльози, то срібло роси в бурянї!
Щебеч як найбільше, твоя люба мова
Бурян обсипає цьвітками з вишень —
Така мельодийна, як пісня людова,
Як пісня ангелів, як пісня пісень!
Як я навернув ся до тебе,
Став чистий, як сльози твої —
І можу сказати про себе,
Що кращі всї дїла мої!
Душа моя краща із хвилї,
Коли мене дух твій натхнув —
Іду як той ангел по филї
І гріх мене в низ не стягнув.
Не збив мене порив нещасний
Нї разу з дороги в засьвіт —
Йду тихий, задуманий, ясний,
А серцем люблю цїлий сьвіт!
10
