Сторінка:Півень О. Веселымъ людямъ на втиху! (1906).djvu/104

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 113 —

запорожець та й тильке! Эхъ, и люде-жъ! Якъ стане та выривняетьця, пидкрутыть рукою молодецьки вусы, стукне пидковамы, та й пиде наризувать козачка! Та ще якого козачка! Ногы выробляють такъ дрибно, якъ вертено у бабы въ рукахъ; якъ выхоръ, ударыть рукою по всимъ струнамъ бандуры и заразъ, узявшысь у бокы, пустытьця въ прысядку; заспивае писню, такъ и душа радуетьця!.... Эхъ! Пройшла пора: не бачыть намъ бильше запорожцивъ! Добре. Такъ зустрилысь. Слово за слово, чы довго до знакомства. Розвелы балачку таку, що дидъ совсимъ уже було забувъ и про свою дорогу. Гульбыще зробылы таке, якъ на свайби передъ велыкымъ постомъ. Тильке скоро набрыдло йимъ быть горшкы и кыдать въ народъ гришмы, та и ярмарку не викъ-же стоять! Отъ и збалакалысь нови прыятели, щобъ не розлучатьця и йихать у мисти. Бувъ уже пизній вечиръ, якъ выйихалы воны въ поле. Сонце сховалось на покой; кой-де тильке вмисто його краснилы по небови полосы; по полю рябилы нывы, якъ празнышни запаскы чорнобровыхъ молодыць. Запорожець заходывся дорогою брехать, та уже-жъ такы дыковынни брехенькы та прыказкы выдумувавъ, що дидъ и ще одынъ, прыставшый у йихню партію гуляка, подумалы, чи не бисъ зализъ у його! Дидъ не разъ хватався за бокы и чуть не надсадывъ соби бебехивъ одъ реготу! А въ поли робылось чымъ дали, усе темнише, а вмисти