кать, того… щобъ прымирно сказать, и себе, значыть, щобъ не забуть, и вамъ щобъ не въ обиду, — люлька-то у мене есть, та того, чымъ бы йійи запалыть, чортьма!
Упьять, хочъ бы слово хто сказавъ; тильке одынъ шырнувъ дидови гарячою головешкою прямо межы-очи, такъ-що якъ бы дидъ трохы не одвернувся, то головешка выпекла бъ йому одно око. Бачыть дидъ, що тильке даромъ проходыть времня, ставъ винъ розказувать йимъ свое дило; воны и уха понаставлялы и лапы попротягалы. Дидъ догадався. Забравъ у жменю уси гроши, яки у його булы, и кынувъ йимъ, якъ собакамъ, прямо въ середыну. Якъ тильке кынувъ винъ гроши, усе зразу передъ нымъ перемишалось, земля загудила и самъ винъ не стямывся, якъ опынывся чуть не въ самому пекли!
— Ой, лыхо! Матинко! — крыкнувъ дидъ, глянувшы коло себе. — Яки-жъ страховыща!
Дывытьця дидъ, а передъ нымъ зибралась мабуть уся нечыста орда изъ самого пекла. Однихъ видьмъ така була гыбель, якъ зимою бувае выпаде багато снигу: и вси чысто розряжени та розкрашени, якъ дивчата на ярмарку. И вси, скильке йихъ не було, якъ дурни, танцювалы якого-сь чортовського трьопака. Страхъ проннявъ бы крещеного чоловика тильке одъ того, що дывывся-бъ винъ, якъ высоко стрыбала бисова орда. На дида, хочъ и злякався винъ, а напавъ смихъ, якъ углядивъ, що чорты
