Сторінка:Руска Рада. Ч. 4. Русини а Москалї. 1911.pdf/32

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Тут пригадав ся менї і той час, коли то я раз читав нашим сусїдам, що посходились були до нас, „Наймичку“ та „Гайдамаки“ нашого славного поета Шевченка. Люди не могли наслухати ся та втирали зі зворушеня сльози, і я переставав читати, бо й менї сльози давили горло. Такі горячі, такі могутні слова сеї нашої рідної мови! А чи зазнав я хоть раз такого вражіня від московскої мови? Нї, нїколи! А я таки силоміць перся в Москалї, даю першеньство московскій мові!...

Недаром то з мене й Московка так сьміяла ся!! Мала чого! А чи я не сьміяв би ся з такого Чеха або Поляка, як би він називав себе Русином? Так, вона мала чого сьміяти ся! Мала чого і в лице менї плюнути, бо я свого рідного цураю ся, а лїзу нерозважно в чуже!! Отже який я Москаль??? І при сїм менї неначе сьвіт прояснив ся, здавало ся

полуди позсували ся менї з очий.

Менї зробило ся любо та мило на душі, немов би я тепер перший раз на сьвіт народив ся — я з „кацапа" став знов Русином-Українцем! Я кинув ся до своїх книжок; наші рускі пішли на видне місце, на гору, а московскі в кут на долину.

І так позбувся я тих московских кайданів, котрі я двигав тілький час. Мені стало лекше, веселїйше на сьвітї, бо округ себе видїв я тепер все щире, все своє, все рідне... Наш нарід, наша мова та пісня, наші звичаї-обичаї стали менї любими, дорогими. Я полюбив їх цїлим серцем, я полюбив мій щирий руско-україньский нарід та рідну землю, неньку Україну, і доки жити буду, трудити ся му лиш для неї одної!!!




Не вірив — аж змірив.
(З подорожних пригод в Росію).

Вимріяний „рай“.

Лїтом 1905 р. вибирав ся я до Київа, де мав попрацювати якийсь час в біблїотецї духовної академії. Про мій намір подорожи за кордон, довідав ся мій сусїд і добре знакомий, Михайло Н., на пів інтелїґентний москвофіл. Стрінувшись зо мною, заявив він велику охоту поїхати в моїм товаристві до Київа. Казав він, що ся подорож є горячим єго задушевним бажанєм, золотою мрією. Начитавшись і наслухавшись від москвофілів нечуваних річей про росийский „рай“, тягнуло єго там, наче магомеданця до Мекки. Дуже бажав звидїти Росію.

І ми поїхали разом в Київ.

Мій сопутник радїв невимовно, що їде. в ту вимріяну Росію, почував себе дуже щасливим і був знетерпеливлений. Коли сїлисьмо у Львові в поїзд, він мало зі шкіри не вискочив так бажав скоро опинитись в Росії.

На першому кроцї.

Опинились ми на першій росийскій стациї Радивилів. Піддались ревізиї і віддали до перегляду свої паспорти. Ледви ми опинились в ревізийній гали, а мій сопутник нагло змінив ся. В одну мить яснїюче радістю єго лице — посумніло, зробив ся неначе нїмий. А коли брусоваті стражники розкинули єго річи і шпурнули єму їх відтак під