Сторінка:Руска Рада. Ч. 4. Русини а Москалї. 1911.pdf/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


того всї були злучені з собою здоровезними ланцюхами.

Коло нас стояв „городовой“ (полїциянт). Як заковані проходили коло него, відозвав ся він до них сьміючись:

— Га, попались небожата, попались!

Я поспитав єго, які се злочинцї.

— А які-ж, звісно полїтичні! — відповів він; кладучи натиск на слово „полїтичні“.

— Відкіляж їх гонять ? — питаю далї.

— Виловили їх на тайних зборах, які скликали сеї ночи в подвірю одної каменицї. Довідалась про се полїция, впала на збори, виловила провідників і ось пігнали їх в тюрму. Не схочеть ся їм більше полїтикувати і робити революциї — закінчив полїциянт і відійшов від нас.

Сей вид і сї інформациї, зробили на нас дуже пригнобляюче вражінє. Мій Михайло аж зблїд по сему і довго не промовив і слова. Аж над Днїпром відізвав ся до мене:

— Страшна і гидка картина... У нас такої нїколи не побачиш. Душно менї стає у тій Росії...

І виявив бажанє, як найшвидше виїхати відси до рідного краю.

Розчарованє з „русским“ приятелем.

Одного дня відвідали ми мого знакомого, великого україньского діяча і письменника пок. Бориса Грінченка. Він витав нас у своїй хаті дуже сердечно, випитував про новини в Галичинї і т. д. Найкрасші хвилї, проведені в Київі пережили ми в хатї Бориса Грінченка. Мій Михайло дуже одушевляв ся сим україньским письменником-дїячем. Він подивляв єго велику любов і запал до україньскої справи, бо се в розмові з Грінченком міг кождий пізнати.

Того самого дня по полудни пішли ми до біблїотекаря духовної Академії Криловского. Він родом з Галичини, з Угнева, але зробив ся таким Москалем, що не хоче навіть признавати ся до свого роду. Михайло мав до него поздоровленє від єго друга Мончаловского. Криловский прийняв нас досить ввічливо, але говорив дуже мало. Михайлови дорікав, що не уміє говорити по росийски.

— Там в Галичинї всї „русскіе“ так не уміють по „русски“, як ви? — питав він Михайла.

— Та всї — казав засоромлений Михайло.

— Ну, то які-ж з Вас „русскіє“! — сердив ся Криловский і не хотїв більше говорити до Михайла.

І сей чоловік, котрого Мончаловский представляв Михайлови як великого прихильника галицких москвофілів — зробив на Михайла прикре пражінє.

— Знаєте, — казав до мене Михайло, як ми вийшли від Криловского, — сей пан не сподобав ся мені. Він якийсь такий холодний, так з далека, скритий, непривітний. Я думав, що він врадуєть ся мною, буде випитувсти про Галичину, а він і говорити не хотїв. От ваш Грінченко, то розумію, що правдивий і щирий патріот. Він перший раз говорив зо мною, але так щиро і сердечно, що сего не забуду.

Другий раз Михайло не мав охоти зайти до Криловского... Але перед нашим від’їздом каже Михайло до мене:

— Чекайте я переконаю ся на добре, що то за патріот той сердечний друг нашого Мончаловского. Я пізнаю єго добре. Піду до него і скажу, що менї вкрали гроші і не маю на подорож, попрошу, щоби позичив з десять рублїв.

І Михайло пішов.

Вернув дуже роздратований.

— А що ? — питаю.

— Падлюка! — каже лютий Михайло. — Не позичив!

— А що казав? — питаю зацїкавлений.

— Як сказав я єму за гроші, то він так подивив ся вовком на мене, що менї аж не добре