не як до визначної поетки, але до “буржуйки“ — наслідки того зрозумілі. Люди, що бачили її в 1921—1922 рр., оповідають, що вона жила в страшних умовинах, напів голодна, дещо заробляючи лєкціями французької мови. І сама вона про себе каже в 1919 році:
….я так тихо споминаю,
Мов вальс чарівний, молодість мою.
Її нема…. мов легкий сон прозорий,
Вона розвіялась і з нею все,
Що так цвіло колишньою весною,
Усе кохане — миле — дороге,
Мої близькі…. — життя весняне святе,
Моя душа наївна й світляна
….життя зломало вже мене
І хвиля ще…. й навіки вже засне
Отте шмаття, що серцем називалось….
Такі умови не сприяли творчості, й як каже Пушкін:
Когда не требует поета
К священной жертве Аполлон….
Молчит его святая ліра.
Замовкла й ліра нашої визначної української поетки, немає її між живими, не почуваємо більше від неї нового гимну Сонцю й Красі, і почуваємо ми таку саму журбу, яка лунає і в її “Елеґії“ (1922 р.):
Немов віків тягар наліг нам на рамена,
Немає багатьох найкращих серед нас,
Пригаслим зором ми обводимо навколо….
Памяті Христі Алчевської було присвячено публичне засідання в Празі Жіночої Національної Ради. Там була пані Туган-Барановська, одна з найближчих друзів цілої родини Алчевських. Вона дала дуже цінні інформації про життя Христі, як вона була плекана в безмежних розкошах усе своє дитинство й першу молодість, як вона була гарячо привязана до свого батька й як страшенно була вона тоді розбита його смертю; як відомо, він заплутався в фінансових банкових операціях і покінчив життя, кинувшися під потяг. Відразу родина з необмеженої розкоші впала в абсолютну мізерію; всі скарби пішли на покриття невдалих банкових операцій чесного, але необережного банкира. Але мати й дочка мужньо перенесли це нещастя. Христя заробляла в