пуку, не губить надії на краще майбутнє для свого народу. Так співає вона:
Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись….
Буду жити — геть думи сумні!
Та бадьорому настроєві так жорстоко перешкоджала страшна хвороба. Вічно сама в постійних мандруваннях, вона мало знала особистого щастя і це горе (не поета, громадянина, а горе молодої дівчини) виривалося часто проти її волі, в її молодих віршах.
Я думала, — весна для всіх настала,
Дарунки всім вона несла, ясна….
Для мене лиш дарунку не придбала,
Мене забула радісна весна!
Боротьба з хворобою підточує сили вже фізично знесиленої Лесі, і в неї виривається такий стогін:
Я змаганням втомилась крівавим
І мені заспівати хотілось
Лебединую пісню собі.
Але таких хвилин мало, або Леся соромливо ховала їх у своїй душі від усіх сторонніх заглядань. Вона взагалі була стримана в своїх зносинах з людьми і до свого інтимного душевного світу мало кого наближала. Тільки в останні роки перед смертю вона вийшла заміж за музиканта етноґрафа пана Квітку. І може хоч тоді почула себе не самітньою.
В свою поетичну творчість Леся Укранка вкладала всю свою чулу й турботну душу, — свою нервову вдачу. Як каже Єфремов, вона переживала всі ті хвилювання, що переживала найкраща тогочасна українська молодь — вона боліла душею за страшне пониження українського слова, української культурної творчости. Вона шукала виходу з цього становища, шукала якогось його розвязання.
Змагалась розвязати це питання і Леся в своїх творах. Підо впливом свого широко освіченого дядька Драгомано-