гими й сього не бувало. Так марудно сидіти самому, чи пан-отцеви, чи панови, — й сходились иноді на перебенди. Є такі пани, що на попа тільки помий не ллють, та єсть й попи, що лучшого не варті. Та тут — як па́н був не з таких, та́к й о. Гервасій. Сей був з тих старих ще пан-отців — з тих, що у бакалярів вчились; після сам бакалярував, а там помаленьку й до попівства досравгавсь, женившись під сорок літ.
Всі таки пан-отці біду знали, виростали в громаді, то й шанували громаду, й громада їх, та й панів не цурались, бо знали, що коло пана можна поживитись; да таки більш того, що в пан-отцеві не пізнаєш, де лице, а де виворіт: з кожним зайде, а ні з ким до приязни не доходить — такі вже люде. Росолинський був щедрий пан, то пан-отцеві й на руку: то нивку візьме до „żywocia“, то який куль муки марамонської[1] на проскури, то хуру-другу дров з ліса, то-що… Так помаленьку й піддався й вірив в пана, як турчин в місяць, й ходив до його, як до-дому. І се потяг, наче б то йому треба в „коляндар“ подивитись. Се діялось саме під косовицю, то мов би пан-отцеві й треба було знати, чи не віщує „коляндар“ дощу, щоб сіно не билилось, як то кажуть, жартуючи, коли дощ пере покоси.
Ото-ж пан-отець потяг до двора, а Мася вернулась до хати. Сама вона була на хазяйстві; пані-матка пішла до шаровильника й наймичок за-
- ↑ Питлеваної, названої так від польского містечка, Маримонту, де були ще в XVIII-ім віці закладені великі й добрі млини.
