— Та вже як небудь, — каже хурман.
Їде Антосьо, радіє — аж не знає, де сидить; а дома плачу-плачу! Й пані-матка плаче, й Орися, й Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх в-купці, то й каже:
— Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків вам не оставляю. Одна в вас надія після Бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на Бога, що бере мене з сього світа, — замість мене, Він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люде, Бог з калитою. Й ти, жінко, — каже, — не гніви Його милосердного: Він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо се значить проти Бога йти. — Казав й сорочку заготовити, й ризи, й все, як годиться на смерть.
Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А пані-матка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.
Ще сей посланець може й верстви не вїхав, як Антосьо вже був дома.
— Слава Богу, — подумав тато, — що сподобив мене діждати сеї години, що я сина свого бачу, — й каже, — а як ти, сину, вчився?
— Дали похвальний лист, — відказав Антосьо.
— А покажи! — каже тато. — Славно, сину, добре, — заговорив о. Гервасій. — Вчися, сину, бо
