— E! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та вибють, — бо таки зараз були б і вибили, — то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж! — каже. — Почали й їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:
— Та й молодець же з тебе! Я-б сього не видумав!
Антосьо усміхнувсь і питає:
— А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?
— Старшим що сказав? Казав, що розсипав, втікаючи.
— Так треба-б було й мені зробити.
— І можна було. Бо як би так без жодної пригоди, то били-б: чому, сказали-б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що „не извѣсно куда одлучався“, то й інспектор ще вибив би поверх всього.
— То сказати, куди одлучався.
— Кому сказати?
— А інспекторови.
— Боже тебе сохрани! й думки сієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, й дома не сиди.
— Чого-ж се так? — спитав Антосьо.
— Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татови, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.
— То знов жалуватись, — сказав Антосьо.
— То ще гірше буде, — каже Ковинський.
— То як же?
