— А мєня ґдє взялі? Там і дєнєґ вазьмітє.
Плюне мати та й піде. А Антосьо знов:
— А каґда мнє сіртук справітє? — Все по-московськи балакав.
— Отсе біда мене опа̀ла з тими чужоземцями, — каже собі стара. — То ляшка вдалась, сей москалем став! Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Не даремне мої покійні татуньо — хай їм царство небесне — було кажуть, що в одній хаті житиме кіт, миш і собака. Отсе ж так воно й є!
Вже не далеко було до первої Пречистої, а сіртука Антосьови все не було. Далі пані-матка зібралась і поїхала до міста, й набрала свойому синови на сіртук і на все, що треба.
Як росприскається мій Антосьо! е, як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має…
— Как можна? как можна? — гука. — Їм — ніби дівчатам-сестрам — то во̀н что понасправлялі, а мнє і сіртука харошово не хатітє! Так я сєбє сам…
— Ну й сам собі справляй, — каже мати, — аби-сь тільки мав за що.
— Найдьом! — озвавсь Антосьо.
Приїхали кравці; Антосьо як не той — тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.
Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.
— Що тобі такого, сину? — каже мати, —
