— Та що жаль, то жаль, — озвавсь Антосьо. — Ходім же з жалю та випєм!
— Ходім, — заговорили ті. — Й пійшли вниз, униз, та й до Пйотрової.
Вже й „кози“, як звали второклясників то-що, понаїзджались, та ще кляси не починались, не було й журнала в станції, то дітвора й хати не держалась — розбрелись, хто куди попав.
— А де були? — запитає старший, як ще й запитає.
— До міста ходили, — відкажуть і покажуть папір чи „цизорик“, що колись купили, аби старшому очи запхати.
То й тепер нікого з малих не було дома — ні духу.
— Так і треба, — кажуть чвертоклясники.
Антосьо зараз пішов у пекарно і просить хазяйку.
— Чи не можна-б, щоб Мотря пішла до Кромбера?
— Чого вам аж до Кромбера? — хазяйка каже.
— Вишняку! — з пишною міною відказав Антосьо.
— Та не можна від якого другого жида, а конче від Кромбера?
— А хіба-ж ми що? може грошей не маєм? — заговорив Антосьо й вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.
— Ось! — каже, — дивіться! — І дав аж пять карбованців.
Кромбер — то був самий багатий купець в
