змістилось — на тину по кілках проти сонця висить. Подивилась мати: „гарно, доню, — каже, — будеш попадею!“ Й в перший ярмарок набрала їй у найбогатшого крамаря найкращого краму.
— На, доню, — каже, — ти заробила.
От настане Маковея. Вона вбереться й піде до церкви, як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки святити — біла-біла! й лице біле, й руки білі. Всі дивитимутся й не надивляться на їй вроду: „яка-ж наша попівна хороша!“ — скажуть. А дівчата аж зітхатимуть, що самі не такі… За сим в дівочу голову почали й старости навертатись: й двері від них не зачиняються; та все богослови, та все багаті, та хороші! А вона перебірає: той поганий — рудий; той погано зветься який небудь Чупрійдас, або Череванський, або Тиририри! той загострений, як швайка; той круглий, як качан… Аж тоді віддалася, як знайшовся такий гарний, такий гарний, як вона буде, — аж Росолинщанки пальчики облизуватимуть. І то не за богослова вийшла, а за академисту, що зразу протопопом буде, а вона протопопшою. А хоч би й за богослова, — думає собі, — та що? Він гарний, гарний та багатий такий! Як їхав, то коні аж землю рвуть копитами, а від коліс аж земля гуде!..
Так думаючи та передумуючи, й ськать не ськала, а тільки перебірала пальцями — та дарма: пан-отець давно пух, й хрип, аж вікна дренчали. Як от забаглось дівчині подивитись на свою вроду: чи справді вона така хороша, як думалось нишком, що аж всі заглядалися, — чи є хоч крихітка тієї краси, що придумала собі?… Тихесенько
