Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона-б, зозулька моя, — каже, — ізїла-б, осміхнулась би до мене; а так… Господи-Господи! — И почав їсти її сам, та ще й з таким смаком ізїв, який Галі й не снився.
Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.
— Як би то на-яву так! — заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. — Як би то на-яву так! А може се й мені, як Йосифови, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з пів години вмився, прибрався і пішов шукать Галі.
— А ви снились мені сеї ночі, — сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що Богу молилась.
Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: — чому тепер нема груші? от би і віддав. — І каже:
— Ви любите їсть груші?
— Люблю, — відказала вона.
— Пайдьом в сад, я вам натрясу.
— Dzięńkuję bardzo, — відказала Галя.
— Пайдьом! — попросив Антосьо, кивнувши головою. — А там такії хорошії груші! От пійдем! їй-Богу пійдем! самі посмотрите.
Подумала Галя, подумала і пішла в садок. З--
