ваної коршми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.
— То се Мальована коршма? — поспитав Антосьо.
— Се, — відказав о. Яким.
— А чого-ж вона так зветься? — знов поспитав Антосьо.
— А он — хіба не бачиш — на віконицях помальовано.
Дивиться Антосьо: на одній вікониці вітряк, на другій музики грають, на третій якийсь чоловік з рушницею, вусатий, присадкуватий.
— Отсе Кармалюк, — озвавсь о. Яким.
— От який він був! — заговорив Антосьо. А Тимоха, як неживий, мовчав.
Роспрягли коні і полягли спати.
Чи навмисне, чи несподівано Мальована коршма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, — і сон його не бере, — став на порозі, взявся в-боки. А зправа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки, та ясенина, та всяке дерево — одно в о̀дно рівне та високе. Легенький вітрець подихав і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна̀ фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха тільки трр… тррр. Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться перед очима, щось рябилося, і не пізнати, чи люде ходили, чи товаряка паслась.
Постояв Антосьо, полюбовався та й пішов в ліс горіхів шукати. Ходить, блудить, а в душі
