ворив той, що скрипку прилагодював. — А чим то він кинув? — питає.
— Догматикою.
— Та кручена-ж бо! А дай, чуєш, тон!
Той встав, взяв флейту й подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. Й врізали в трьох.
— Що ви! граєте? — гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: — швець, — каже, — знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! — І сів сам до баса, а той взяв клярнет. Переграли.
— Що за штука гарна! — каже скрипач, — та нема Люборацького.
А він і суне в двері.
— Га! га! — закричали всі чотири, перецілувались і почали: — а ну йому марш! — І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.
Люборацький тим часом роздягнувся, достав калитку з кишені й стиснув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:
— Спасибі! на̀те-ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати. Та й я коло вас загріюсь. — І дав пів карбованця.
Стали чергуватись, кому-б піти. Антосьо хотів уже хурмана посилати, як входить бурсак.
— От хто піде! — каже басиста.
— Куди? — питає той.
— По живицю.
— Ов-в-в! далеко! — озвавсь бурсак. — Аж у го̀род?
— Ні! тут через пяту хату.
— Давайте, піду; а за те послухаю.
