сом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Отсе був Робусинський. На силу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там — чи ті проводи обізвались, чи що — обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а се вже йшов з Камянця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:
— Чи не семинарист? — питає.
— Ні вже, — відказав той.
— Але був?
— Був!
— Чи далеко-ж Бог провадить?
— До Браславля.
— Чи в саме Браславля, чи поблизу?
— Поблизу, — відказав той.
Через годинку часу пан-отцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.
— Що-ж ти, синашу, сирота, чи так безталанний?
— Сирота.
— А ще довго лямку терти?
— Вже дотер.
— Се-б то вже кончивший?
Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:
— Ось білет на женитву. Вже на попа.
— Торкай! — гукнув старий на дяка. — Хай і кобилки знають, що кончившого везуть.
Хльоснув дяк, конята шарпнули й бричка хутче покотилась — і таки добре, бо з гори було.
— Ге, — почав далі старий, — то твоїй матери
