бистрі коні… Сидів неборак, наче задумавшись, а справді дививсь на стебелину, що виставилась з вічка й тряслась, дріжала разом з ним, разом з бричкою. Не хутко побачив він, що й його батьківську хату на підмурку з подвіррям видко було, як на долони.
— Тпррру! — став жид під коливоротом. Лановий, постогнуючи, виліз з куріня ворота відчинити, а Антосьо виглянув з брички.
— Здорові були, мої Солодьки! — подумав собі й зітхнув, — Солодьки-Солодьки! — каже сам до себе, — а життя гірке — не солодке…
— Се ви, паничу? О! дай же вам, Боже, здоровлячка! — привитав лановий.
Привитав його й Антосьо добрим словом, — пізналися! Се той самий дід, що назад тому пятнадцять літ на баштані сидів, як Антосьо ще був дитиною.
— Що-ж, паниченьку, — зашавкотів старий, — ви може на батюшку до нас їдете?
— Як то?
— А хіба-ж ви не знаєте, що у нас батюшки вже нема?
— Нічого не чув.
— Ого! вже другий місяць, як повезли…
— Куди?
— Но! — гукнув жид.
— Їдьте в двірок! Пані-матка вже на старім обійстю.
— Що воно таке? — подумав Антосьо. — Якісь дива виробляються! Не дурно-ж мені й так сумно було цілу дорогу.
