Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.
Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й курника в руці погасла.
— Оттаке то з кацапом! — почала мати.
— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що-ж се?
— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть; вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: „то й ти на мене! то й ти на мене!“… А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комін не розібється… що то давнина!… Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав її по-завуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не вставала…
— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!…
— Кацапи, сину, кацапи! — підхопила стара, — аж піднявшись з стільця.
— Згадав я Масю… Де вона?
— Й чутки нема… Розсказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікови: кинь та й кинь се місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався і поїхав, а куди — то Бог його зна.
— Й се гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак то наші пішли!… А на Теклю ніхто не насватується?
