— Був якийсь Робусинський…
— Робусинський! — скрикнув Антосьо. — Та Боже вас сохрани й в хату його пускати! Се таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!
Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже.
Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.
— Як же приход? — питає Антосьо.
— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.
— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошення, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.
— Хто сміє?
— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.
— От тоді й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.
— А виженуть, виженуть! Тепер таке „постановленіе“ вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.
— Оттам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все… Добре покійні татуньо розсказували, ще то й твій тато покійний се знав… Кажуть було обидва, що духовне владеніє прийдеть во ізможденіє…
— Що-ж, паничу, — треба мені їхати… — почав жид, прийшовши до хати.
Відправивши жида, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр росклав
