— Пропащі світи! — подумав хлопець, плюнув, аж семинарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і сього: зараз же приставив архиреєви, а сей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьови появитись, щоб і вистрілило з його, як з гармати. Й Антосьо не забаривсь під кулю.
— Ти Люборацький? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошення. — Праси дьячковскаго мѣста.
— Ваше преосвященство!…
— Дьячковскаго мѣста праси!
— Клевета, ваше преосвященство!
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь съ глазъ.
— Одно слово, Ваше преосвященство…
— Какое?
— У меня мать вдова, у меня внукъ сирота й дочь сирота…
— Все эта такъ, а ты праси дьячковскаго мѣста.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?… От і виграв, що вчився, що за правду стояв!
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьови попівське місце. Але-ж за те він повинен був або посидіти в манастири „на испытаніи“, або в консисториї також „на испытаніи“, або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторию, щоб за монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці ту-
