ши з гори. Та на̀що се оринням[1] його обклали? Аж дивишся — й курить, й комин[2] стирчить. Ге! так се хата! Так єсть — хата, коли хатою можна звати бурдій[3], що тільки дах над землею, навіть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як з надвору, так і в середині хата була однаковісінька: так нечепурно, неохайно.
Та не церемоньтесь, панове! зайдімо в бурдій, подивимось, як воно тут в школярській „станції“[4]. Тільки згинайтесь, бо будував сю хату низького зросту чоловік, і двері міряв по собі, то аби-сьмо кгудза не набили. От заскрипіли поламані двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який, — то сіни. Ступнів на два від сінешнього порога… ні не так! Бачите — наче лежанка стоїть? А серед неї вмурований казан — бачите? й челюсти бачите, що наче в лежанці топиться? Коли се бачите, то гляньтеж ще в-гору. Бачите, що ся наче лежанка вымурована під комином[5]. Отсе — „коту́на“, щоби-сьте знали! На-о̀хрест коло казана діри, щоби дим проходив та полумя, як топиться. В тім казані, як би по добрім хазяйстві, гріли-б окропи, як шмаття золять, а тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісинької „котуни“, з глухого боку двері до хати; нема ні клямки, ні кілка, а тільки ремінець висить. Тягнімо ж за той ремінець, чи не відчиняться, бо ні за що взяться. Ай-
