теля просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт, наче лошата біжать; далі крик, сміх, зойк. Се дітвора йде. В-сам-перед ввійшов у хату Люборацький, лап за шапку жменею й жбурнув на кровать та й тиць на стіл. Вбігає другий. Сей поскакав по кроватях. За ним третій, четвертий — одинадцятий, дванадцятий, — й закипіло, як в казані. Старшо̀го не було — тринадцятого. Де-ж вони сплять? — подумаєте. А на тих шести кроватях — по два або й по три в-купі, тільки старший сам. Щоб не було тісно, то вони головами лягають одні до образів, а другі до порога й в ночі один другому очи підбивають. Се не в-дивовижу. Й стає розуму в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало-б його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не пробєш: не своя воля тут грає, а смотрительська. Як Люборацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару калачів хліба, — а в тій стороні калачі печуть, що в решето не зміститься — здорові, — пляшку вина взяла й три карбованці грішми, та й повела сина „являтись“. Йдучи поперед класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди! червону; дукачів та намиста на їй, аж шию гне.
— А що ви, їмосць, сина привезли? — питає вона.
— Еге-ж! отсе веду являтись. Чи смотритель дома?
— Дома, та сердитий.
— Боже, твоя воля! А дуже сердитий? — пита пані-матка.
