— Хай біжить! — озветься тато, — навганяється, смачнійш пополуднає.
Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі й на всі штуки мав компанію, та ще що скаже — чи в коней, чи в баштана, чи в мняча, як літом, — то хлопці й слухають; а як зімою, то без його сковзанка не втиралась, і всюди його пе́ред. — Ге! блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо[1] Антосьо не сідав, бо вдалось йому в тямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й навхрест. З сього пішло, що в Крутих його прозвали з-початку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком[2], що ніби Христа возить.
З того часу, як у-друге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись, і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучше з другого посміятись, а ніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці й дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти й собі злетіти та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється. А там один за другим на нартах[3] бігають. Вгле-
- ↑ Мов би сковзанка, мов би іграшка на льоду, зрештою небезпечна. В гетьманщині про колесо не чути: нема великої такої води, та й лісу бракує на тичку. — Прим. авт.
- ↑ Осел.
- ↑ Мов би московські „коньки“, тільки з ребер робляться й треба підганятись закованою палицею, що джокган або ожикгун зветься. — Прим. авт.
