позносив; а де зостався який, то на беріг витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.
Як аж роспустили вже й на вакації, прибігли школярі до станції, мовляв, до Волоської, а її не було дома, й старшо́го не було. Як от після всіх і старший прийшов.
— А де хазяйка? — питає, — чому обідати не дає?
— Десь нема, — відказали.
— Ну, всесожженіє! — гукнув тоді.
Шатнула дітвора по кутках, знайшли журнал; старший сам „ноту“ зняв і положив на столі. Тим часом й свічку засвітили й поставили на столі. По всьому один взяв ноту й повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: „Журналъ для записыванія поведенія учениковъ въ квартирѣ Волоськой. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцькому“… Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується, „кто куда отлучался и за чѣмъ“, в третій — „скоро-ли возвратился“, в четвертій — „кто шумѣлъ“, — сюди вписують й „кто мужичилъ“. Пята графка зоставляється для начальника, -— над нею надписано: „отмѣтка г. Инспектора“. — Все се перечитав старший, і всі стояли мовчки. Як перечитали й всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіпяли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа̀ співа: „вічная память“. По всесожженію старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту заки-
