каже, насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує“.
Поки отак коні стояли на по̀пасі, верховці крізь тим позирали, чи не йде отаман. А він з сестрами справлявся. Хто дверми скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.
— Сюди, сюди! — почали хлопці. Антосьо й побіг до них.
— Ге! — каже, — а в мене й нема коня.
Переглянулись лицарі й мовчать.
— Нумо, браття, в коней! — заговорив Антосьо.
— Нумо й у коней! — Зараз поздіймали вуздечки, звязали віжки, стали в-протяж і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.
Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіт Антосьо і в мняча не награвся, і в коней не набігався, хоч бігав що-неділі, що-свята, і в мняча грав що-дня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло — тільки розіграються, а тут чечуга й тне свого клуса — тюп-тюп! тюп-тюп! — і кургиче. Малеча, що сидить підд тином, і почне: „ватага йде, молока несе, а що в цицьці — то мені!“…
Коли б хто мав силу Навина, так би й гукнув: „стій, сонце! ми ще не награлись!“ Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться, або телята! Й без того крику, аж в небі чути, а так і Бог забув.
