Е! не хотілось Антосьови у-друге до Крутих! Тут воля на все, й всього доволі, а там!… І плакали, й молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо — та не сам, не з батьком, не з матір'ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збіралась в Тернівку везти Масю до науки.
Пан Росолинський здержав слово: був на Спаса в Тернівці, бачивсь з Печержинською і привіз пан-отцеви звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Як би не жнива, то Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш, що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули й возовиця кінчилась, то на все було часу.
Довго пані-матка не приставала віддати Масю в науку, а ще до ляхівки: „на̀що, каже їй та наука? Ще й віри відцурається?“ І вмовляв о. Гервасій, і все. Й йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, н е освіти; а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться, чи ні — аби в учительки була, та по-лядськи цвенькала, бо з „хамською“, хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер вже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав…
— Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, — заговорила пані-матка. — Де таке видано, щоб дівчат учили, як хлопців?… Ні вже! вже останні часи зближаються!
— Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! — сказав пан-отець.
