аки біси. Або-ж воно не так?! Все се покійні татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих книг, — попереводили.
На другий день, се-б-то вже в неділю — де празник на Пречисту, то на попразен, — чуть-на̀-зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвірря, на все придивившись, щоб пригоди не було, й покатали вздовж селом в долину.
До Тернівки оставалось ще вісім верстов — люде лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там й коливорот, вони стали при долині й попередягались. Мати надягла новий-ніби шляфрочок, чорний, терновий, й те-ж пальто, в которім їхала; завязала голову новою хусткою, все чорною й краї в квіти, й наготовила кашмірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе. Дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини, — з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б і ще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти, а тут для Масі треба було щось путящого справити, й нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впакувались і поїхали.
Як приїхали під самий коливорот, пані-матка поспитала в заворітнього:
— Де тут жиє учителька, пані Печержинська?
— Он! у поздовжній перії, — показав той. — Ото, — показує, — бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?
