— Бачу, — відказала пані-матка, — ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?
— Ото-ж то! — каже заворітній. — Так між тими двома домами двірок стоїть, перед вікнами городчик, нова брама з подвірря, цвяхована.
Дивилась пані-матка, куди показував старий; дивилась й Мася, а серце їй так і мліло: „що-то буде?“ — думала вона.
Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, пані-матка рушила з місця та рушаючи перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати. Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, й на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись до посессії тут було справно! Коливорот — ще й помальований зеленим — на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.
Як би хто з лівобичан вїхав в Тернівку, або й у Теплик, або що, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, що там на вишках понамальовувана; на тьму-тьмущу жидови, на ту неохайність та нечупарність. А тут зо всіх боків шарпають: „co pan kupuje? co panu potrszebno? Do mnie, pani! do mnie pani! u mnie lepsze towary“. А правобічане до сього вже узвичаїлись, й тільки махне рукою, або й так поїде; а то ще й злають, як останнього — й ні суда, ні росправи нема. Й мої подоржні мовчки собі їхали.
— Годі! годі! Митре, стій! — сказала пані-матка, як підїхали під браму до пані Печержинської.
