Став Митро, пані-матка роздивилась на ті прикмети, що люде показали, й почала злазити.
— Злазь, — каже, — й ти, Масю!
Зітхнула дівчина й злізла. Пані-матка казала Митрови з'їхать з дороги, дати коням пашні, й строго-на́-строго наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, то-що. Та ще се байдуже, — на бричці зоставались ріжні горнята: то з повидлами, то з конфитурами, — се-б-то варення, — то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики, то-що, — все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, — он що!
Оттак роспорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже й шаллю застелилась.
Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школо́ю? Може хто вийшов зустріти пані-матку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверми, — ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: „нема нікогр“. Й вернулись до брички.
Гірко ту мову разсказувати, яку вела мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо… та цур йому!… Мати згадувала своє дівування, й рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, й жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. Й сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, й так подивився, що
