— Аса! — крикнула вона, добігаючи до комори, й схопила дрючок з землі та й замірилась. — „Бий же, бий!“ — гукнув той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по дівочи: козак дальше б кулаком досяг. Чечу́га побігла, а на-вперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині, в косах, в бороді й так почастував отту звірину, що бідолашна й крижі за собою поволокла.
— А щоб тебе піп і з'їв! — заговорив він, заложив руки за спину й став серед подвірря. Дівчина поралась коло упряжи.
— Закинь, — гукнув, — на візок!
Дівчина закинула на бричку шлеї й нашильника та й пішла до хати.
То був пан-отець парафіяльний, о. Гервасій Люборацький, а Мася — то старша дочка його.
— Гм! — почав о. Гервасій, — гм! куди б же? — І позирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно, як на тарілці.
— А! — заговорив далі пан-отець, рушаючи з місця, — а! піду до Росолинського. — І потяг за ворота.
Росолинський — то був дідич в Солодьках. В тім краю пани все католики й все ляхи, то й Росолинський був лях й католик. Як же воно так, що благочестивий пан-отець потяг до католика? і, як видно, не за ділом, бо в підряснику пішов, а як би за ділом, то убрався б у рясу.
Нема в світі більш праздного люду, як деякі пан-отці: ні за холодну воду не візьметься. Та нема ж й таких, як були пани: тільки й знали, що погукували, як ще й погукували, а то за дру-
