тербурзької громади: Куліш — як керівник, Каменецький — як технічна сила. Відомо, яку ролю грав Куліш в „Основі“, де був найдіяльнішим співробітником. Безперечно, що мали вони свій голос і в инших видавничих заходах, з яких треба згадати засноване для популяризації науки видавництво під керуванням Костомарова. На виданій р. 1863 „Арихметиці“ Кониського позначено: „Видано Н. Костомаровим на громадські гроші, що зносються народові для науки“. На жаль, цієї серії вийшло тільки дві книжечки (друга — Опатовичеві „Оповідання з святого писання“); дальші заходи проковтнула незабаром відновлена реакція.
Що українська книга на початку 60-х років починала здобувати вже собі якесь місце в книжній справі взагалі, видко з того, що нею зацікавились були навіть професійні видавці, — люди, що оцінювали книжку як звичайний крам і, коли брались до видання, то тільки сподіваючись од того собі матеріяльного зиску. Так, з російських видавців видавали українські книги — Н. Тиблен („Повістки“ Марка Вовчка, 1861), П. Лобко („Народні оповідання“ Марка Вовчка, т. II, 1862), Литов („Сочиненія Е. П. Гребинки“, 1862; в 5-му томі українські його твори), Яковлев („Оповідання“ Марка Вовчка, т. III, 1865). Кожанчиков і Лисенков, що навіть позивалися за Шевченкового „Кобзаря“ (1867)[1].
Менше української книжки, як і взагалі всякої книжки в провінції, виходило тоді на Україні. Спеціяльно про Київ — аж озвався був Куліш в „Основі“, чудуючись не помалу з його мовчання. „Київ наш — чудний якийся город, — писав якось тоді Куліш. — Стоїть він посеред України; дивиться в Дніпро-Славут; славиться дивами своїми по всіх наших селах і хуторах; чуємо про ті дива з малого малечку: рине до його божий люд літо в літо зо всії України. Здавалось би: оттут-то мусить словесность наша народня процвісти пишним цвітом! а виходить воно не так. Що ж цьому за причина? — запитує Куліш і одповідає лаконічно: — Багато причин, та піч у хаті“[2]. Ми тепер можемо не зважати на ту „піч“, що одібрала була мову в Куліша, і назвати речі їх власним найменням. Річ у тому, що саме тоді Київ був зробився центром не так національної справи, як національних рахунків досить підозрілого типу. З одного зону казенне обрусіння, що саме тоді появило було навіть своїх «ідеологів», як Говорський, Гогоцький, Аскоченський, Юзефович et tutti quanti; з другого, польські претензії на правобіцьку Україну — не тільки між собою сперечалися, але гуртом накинулись були на спільного ворога — молодий український рух. Куліш на власній особі зазнав був цього спільного ворогування: з доносу польських панів російська адміністрація конфіскувала його найневиннішу „Граматку“, немов якусь революційну прокламацію. На власній особі зазнав місцевих рахунків і Шевченко під час своєї останньої подорожі на Україну, діставши навіть з уст генерал-губернатора Київського авторитетну пораду — вертатись швидче до столиці… Звичайно, що така атмосфера, коли ворожі сили готувались до свого роду „трикутного бою“, не сприяла ані трохи культурній роботі. Вона ж прибула, можна сказати, на цвіту і початки київського видавництва, що все ж пробувало було народитись у формі найбільш тоді популярній, себ-то тих самих «метеликів». «Арихметика» Д. Мороза (1862), прегарні популярні колективної роботи нариси „Дещо про світ
- ↑ Єфремов, С. Шевченко на літературних позвах. „Наше Минуле“, 1919, кн. 1.
- ↑ Куліш П. — Перегляд українських книжок („Казки і байки“ Придніпрянця) „Основа“, 1862. І. стор. 57.
