ного й федерального характеру, стежучи за всіма подіями, котрі хвилюють публіку в Росії[1]. Першій половині зазначеного плану відповідала насамперед „Громада“ (5 томів неперіодичного видання та дві книжки журнального типу (1878–1882) і ціла низка брошур і більших праць: „Про багацтво та бідність“ (по-українському й по-білоруському), „Про те, як наша земля стала не наша“ (1877), „Про хліборобство“ (1877), „Життя і здоровля людей на Україні“ (1879) та „Ремесла й хвабрики на Україні“ (1880) — обидві С. Подолинського, „Марія“ Шевченка (1882), „Хіба ревуть воли, як ясла повні“, роман Мирного й Білика (1880) і т. и. До другої серії належать праці російською мовою — самого Драгоманова: „По вопросу о малорусской литературѣ“ (1876), „Турки внутренніе и внѣшніе“ (1876), „Внутреннее рабство и война за освобожденіе“ (1877), „До чего довоевались?“ (1878), „За что старика обидѣли и кто его обижаетъ?“ (1878), „Дѣтоубійство, совершаемое русскимъ правительствомъ“ (1877), „Соловья баснями не кормятъ“ (1880), „Было бы болото, а черти будутъ“ (1880), „Историческая Польша и великорусская демократія“ (1881), „Вільна Спілка — Вольный Союзъ. Опытъ украинской политико-соціальной программы“ (1884) й багато инших. Як у „Громаді“ маємо статті на програмові і практичної українські теми, так у російських брошурах Драгоманова[2] знайдемо одгук мало не на всі визначні події російського життя. „Мої політичні брошури, — згадував Драгоманов згодом, — спочатку викликали незадоволення російських соціялістів-революціонерів, але нарешті брошуру „До чего довоевались?“ передруковано петербурзькою потайною друкарнею і принято за кордоном, як прокламацію „Исполнительного Комитета русской соціально-революціонной партіи“[3]. Величезне значіння та вплив на формування політичної думки на Україні мала українська публіцістика Драгоманова. На „Громаді“ й инших його творах виховався ряд українських поколіннів і в історії українскої громадської думки цей женевський епізод нашого видавництва, не вважаючи на його недовгий час, займає виключне становище. Дарма що женевським виданням важко було потрапляти до рук читача — „деякі видання, як свідчив сам Драгоманов, розійшлись зовсім“[4] і безперечно своє діло робили, а надто під час тієї темноти безпросвітньої, що чорного хмарою огорнула була Україну після 1876 року.
Політика денаціоналізації, наказом Петра I-го розпочата, в акті 1876 р., названім од імення його головного інспіратора lex josephoviana, досягла свого логічного завершення. Акт цей, дарма що не був опублікований, не лишав проте жадної продухвини для українського слова, бо навіть твори красного письменства, не заборонені абсолютно, все-ж поставлено було в такі умови, серед яких їм надто важко було пропихатися крізь цензурні суточки. До того-ж ціла низка новел ще погіршувала становище; протягом 1880–1900 рр. було видано ще скількись наказів цензурі (8 жовтня 1881 р. та ин.), що ще звужували тісні рямці, в які убрано було українське слово. Так, заборонювано книги для дітей навіть белетристичні, бо „діти мусять
- ↑ Драгоманов, М. Автобіографія, стор. 40.
- ↑ Їх зібрано всі в паризькому виданні — „Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова“, два томи, 1905–1906.
- ↑ Драгоманов, М. Автобіографія, стор. 42.
- ↑ Драгоманов, М. Листи до Ів. Франка й инших. 1887–1895. Львів, 1908. стор. 7
