Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/233

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

плаче пожиличка „високих палат“, цілий вік проклинаючи матір свою за зруйноване щастя;

Тільки дав мені Бог
Красу, карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій („Ой одна я“) —

озивається ще одна нещасна, знаючи, що нема для неї добрих людей, а „дружини й не буде“,

Тяжко мені
У матері в хаті
Старітися, а своєї
Вже хати не мати („Було роблю що“) —

розбивається над запропащеним життям ще і ще одна з тисяч безталанних. Яким зате невимовним щастям дихають у Шевченка ті поезії, що оспівують щасливу пару, любе подружжя, або хоч надії на щасливе кохання („Тече вода з-під явора“, „Посажу коло хатини“, „І досі сниться“ і т. и.), і не дурно показавши молоду пару, що вперше святим поцілунком обмінялась, поет запитує:

Якого ж ми раю
У Бога благаєм? („Зацвіла в долині“).

Не дурно згадками про перший непорочний поцілунок у своєму житті скрашує поет і муки неволі, й картини давнього сирітства тяжкого. Од самого поцілунку дівочого сироті колись

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє: лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води („Мені тринадцятий минало“).

Таку для Шевченка силу має — перетворяти й осявати все навкруги сама тільки змога знайти оте щире спочуття й вірне кохання…