право вимагати, щоб на світові події він дивився з сліпого віконця в чернечому закамарку, щоб з фарисейським виглядом — „дякую Тобі, Боже, що я не такий, як митарь оцей“ — свідомо одпихав од людини те, що дає їй повноту й цілість життя! „Ми — люде“, мовив Шевченко иншим разом, обертаючись до своєї нареченої, яку фарисеї теж силкувались одгородити „правилами хорошого тона“ та своєї фарисейської моралі („Лекері“) і, як людина, Шевченко найдужчим роспалявся гнівом, коли бачив, що
Раби, невільники недужі
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі („Лекері“) —
і навіть потреби не почувають вийти з того філістерського спокою й бути справжніми людьми. Дрібній казенній моралі, що про людське око, боючись „слави“ та „поговору“, ладна зробити з людини слугу тієї чи иншої суботи, Шевченко дає тут такого ляпаса, од якого ніколи не прохолоне лице філістерів, що сплять у своїй неволі. Тим то й зірвався серед них такий вихор робленого, нещирого „обурення“ проти поета, що пішов наперекір їхнім міщанським чеснотам, яких ніхто й не додержує навсправжки, і радив більш зважати на домагання „щирого серця, не лукавого“ — це підкреслюю, — ніж на міщанські забобони. З вищого, людського, погляду поет виказує тут таку високу моральність, яка й не снилася його сліпим напастникам, — та, звичайно, ніколи й не піднятись до тієї їм недосяжної моралі тим, хто вічне міряє на консисторський аршин.
І на цьому ляпасі міщанській моралі філістерів Шевченко не спинився. Він не тільки натхнен-
