прозуміння. Та чий можна говорити про „неморальність“ людини, що „неначе цвяшок в серце вбитий“ носить образи безталанних людей, що „росказує та плаче“ про всіх зневажених і ображених:
Мені їх жаль. Мій Боже милий!
Даруй словам святую силу —
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать:
Щоб милость душу осінила,
Щоб спала тихая печаль
На очі їх, щоб стало жаль
Моїх дівчаток, щоб навчились
Путями добрими ходить,
Святого Господа любить
І брата милувать! („Марина“).
Звичайно — дарма й сподіватись, щоб серця фарисейські можна було пробити найчистішим словом і щоб вони справді навчились „брата милувать“: фарисей завжде знайде свого митаря, а гроби поваплені завжде повні всякої мерзоти в середині… Але так само дарма й про всі оті крики лицемірних моралістів: не їм принизити велику людину, що й тут сміливо може проказати до своєї долі:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за собою („Доля“).
І в питаннях кохання, що їх лицемірні люде зуміли обліпити своїм соромицьким брудом, поет з його по-дитячому чистою душею не має „зерна неправди“, бо здужав стати по-над фалшивими пересудами та уданим стидом перед тим, чого не повинно стидатись, дивлючись на справу справді по-людському, а не з чернечих закамарків та міщанських горниць. Тим то й робить таке огидне вра-
