Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/61

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Таким же рефреном — „отак, люде, научайтесь ворогам прощати“ — кінчається й нова історія кривди та зради („Між скалами неначе злодій“), знов така звичайна і така обурлива історія. Проте й тут ображений, знайшовши свого ворога, жінку-зрадницю, в нещасті,

Заридав, як та дитина,
І — простив небогу.

Мало того — мотив всепрощення Шевченко зводить на міру якогось ніби світового закону, якогось вищого принципу, обов'язкового для людини. Пам'ятаєте чудову його „Лілею“, цю легенду про чисту душу, що страшними муками відпокутувала за чужий гріх, за чужу кривду і знущання? „Я умерла — росказує чиста лілея —

Зімою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині, —
Цвітом білим, як сніг білим,
Гай возвеселила.

І не самий гай. Ті люде, що знущалися з бідолашної дівчини за життя, що болотом обкидали її — тепер не навтішаються з її душі — тієї чистої лілеї, що процвітає „в гаї і в теплиці і в білих палатах“. І питання гірке виривається у лілеї:

Скажи ж мені, братіку,
Королевий цвіте —
На що мене Бог поставив
Цвітом на цім світі,
Що б людей я веселила —
Тих самих, що вбили
Мене й матір?

На що — нема на це відповіді. Королів цвіт тільки „схилив свою голівоньку на білеє личенько лілеї“… На що так діється — не відомо, але так діється