Хмарний, — я оце чув від нашого німця, що служить прикащиком на заводі, ніби то в йіх Німечини такого густо людей живе, що мабуть у чотире рази більш, як в нас. Коли вже в нас тілько по дві десятини на душу приходиться, то в йіх воно виходить усього по пів десятини. Тим то вони мабуть з голоду і приходять до нас на заробіткі такі обідрани, мов старці. Таки вже знайете, Михайло, що ви не кажить, а мені здаеться, що чим далі, тим гірше буде, бо люде плодяться, а поле зостайеться у свойій мірі і швидко воно вийде на те, що не матимуть люде, з чого жити. Ніколи бідні люде не зробляться багатими, а швидче і багаті збідніють. Ось що, Михайло.“
„Слухайте, Степане, що я вам на це відкажу, відмовив Михайло. Певно, що ніхто не може знати, як то воно далі на світі буде, але кожен дума по свойому. Моя дума така, що можна зробити так, щоб було усім добре жити і щоб кожен мав усього доволі. Ось наприклад німець втік з Німеччини та прийшов до нас, не через те, що справді в Німеччині вже за надто тісно людям жити, а більш від
