датом, та ще й заборонили малювати, або писати що небудь. Так він вимучивсь девйать років, але все таки писав, хоть тайемне. Якось приятелі передали йому дві маленьки книжечки, так він йіх ховав в халяві та нишчечком в бурйанах було й пише. А потім усе, що він написав і напечатано в чужих землях. І в нашому царстві де що з того було напечатане, та не все: начальство та попи не дають. А в нас завсігда усяку книгу треба нести до такого урядника, світського або попа, щоб позволив книгу печатати. Звуться ці урядники цензорами; ще все одно, як кати, тільки не на спини людські, а на думки правдиві, — де побачуть гостру правду в книзці, чи в газеті, зараз і замазують.
Як настав новий царь, то в нього випросили, щоб пустив Шевченка жити на волі, але він не довго й жив вже, і вмер в Петербурзі, в тисяча вісім сот шістьдесят першому році, двадцять шостого февраля.
Прохав він пріятелів, щоб його поховали на Украйіні; так воно й зроблено. Прохав він ще: „Поховайте та вставайте, кайдани ломіте!“
Та це буде тільки тоді, як більше людей діз-