Оттаке то, Зиновію,
Олексійів друже!
Ти все оддав приятелям,
А йім і байдуже!
Кажуть, бачиш, що все то-не
Таки й було наше,
А що ми тільки наймали
Татарам на пашу,
Та полякам…
Так сміються з Украйіни
Стороннійі люде.
Наша пісня, наша мова, мов щось стидке, мусить ховатись. Навіть в одежі нашій в селі тільки ходити можна, а вже в городі вважайеться за сором. А найгірше, що нашою мовою заборонено говорити проповіді в церквах та вчити в школах.
Я вже згадував, як казав, про те, хто був Шевченко, що років з тридцять назад кілько щирих украйінців і між ними Шевченко, задумали завести товариство, щоб для нас науки усякі і святе письмо по нашому росказати, — так йіх заперли попереду у кріпость, а далі порозвозили по дальних краях, а Шевченка послали служити салдатом у
