вають воны и шыють зо мною. Шкода, що въ насъ теперъ ще не почалось вчення, бо саме теперъ жныва выноградни, школы въ насъ пустують цилый іюль, августъ та сентябрь. А то-бъ я вамъ усе показала: у насъ тутъ у Белларзи 1000 людей личыться, и тры школы на село, дви для хлопцивъ, одна для дивчатъ, се-жъ моя и есть.
— Дякувать Богови, мою дочку люблять и селяне и диты, — озвалась тутъ маты вчытелькы; по недилямъ прыходять до неи ученыци; инши сталы вже молодыцямы, радяться зъ нею, кныжкы беруть про все іи розпытують; вси іи шанують.
— „У насъ нема неграмотныхъ, — згорда промовывъ сильськый голова: — и жинкы и чоловикы — вси пышуть и чытають, вси розуміють, що и якъ навкругы робыться“. — Винъ замовкъ, а мы боялысь, щобъ винъ не спытавъ насъ, чы въ нашій сторони такъ само; и вси якось понышклы, тилькы зъ кавярни гула музыка, та танцюрысти дивчата реготалысь зъ парубкамы.
„Часъ до дому“, — промовыла моя сестра, — и справди бувъ часъ и пора: вже на майданъ прыихала та довга карета — омнибусъ, що пидвозыла подорожнихъ до зализныци. Мы попрощалысь зъ добрымы людьмы, що насъ такъ щыро виталы. Визныкъ ляснувъ батогомъ, и мы рушылы; кони повагомъ потяглы велычезну карету, и скоро вулыци и будивли щезлы середъ темнои ночи. Прощай, Белларгъ, де сильське жыття мае стилькы розумныхъ, певныхъ прыкметъ, щобъ задовольныты своихъ працьовытыхъ, веселыхъ та
