Сторінка:Середъ выноградаривъ пивденнои Франціи.pdf/51

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ще й доси слаба, моя голубка? а я жъ думавъ, що ты вже зовсимъ одужала, и до дому хотивъ тебе везты“.

— „До дому! — скрыкнула сестра, и все іи лыце прояснылось, — и зразу передъ намы наче розислався ридный край: вбоги хаты, невелычка церква въ ридному сели, вышневый садъ зъ кущамы бузку та поричокъ, жыта на поляхъ хвылюються, лунае наша ридна украинська писня. Немае другои Украины! До дому, дядечку, а-вжежъ поидемо, — сказала сестра, хапаючы дядька за руку. — Я вже зовсимъ добре почуваю себе. Дывиться, якъ я засмалылась на сьому гарячому сонци“.

— До дому, такъ до дому! разомъ и поидемо, а покы що, чы не далы бъ вы мени чого поснидаты, — засоромывъ насъ дядько за нашу неввичлывисть. Въ ту жъ мыть зъявылась пани Лубе зъ кавою та яешнею, сардынамы и персыкамы. — Та й гарну подорожъ я зробывъ, — казавъ попоившы дядько и выходячы на нашу гарну террасу, всю уквитчану рожамы. — Якъ сивъ у Парыжи, такъ и не счувся, якъ до граныци Франціи доихавъ. Такъ мени гарно йихалося! — И дядько запалывъ сыгару и ввесь оддався спомынамъ…


„Потягъ бижыть соби посуваючысь на захидъ. Отъ, думаю соби, ще килька годынъ и опынымось коло окіану, коло тіеи „велыкои воды, куды ховаеться сонце“, и яка, завдала стилькы думокъ нашымъ колышнимъ прапрадидамъ.