Перейти до вмісту

Сторінка:Середъ выноградаривъ пивденнои Франціи.pdf/64

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ласковымъ витерцемъ неначе само розпирае тоби груды, и такъ спокійно, гарно и весело стае чоловикови! Забудешъ и городъ, и людей, и свитъ увесь, и тилькы дыхаешъ, жывешъ и не думаючы ни про що, мовчкы дывышся на тыхи вични хвыли.

Але не довго довелось мени вабыты очи велычезнымы хвылямы. Нагла звистка зъ Россіи нагадала мени мои господарськи обовьязкы; лито надходыть, хазяйство само не йде безъ господаря. Треба вертатысь до дому. Отъ я и надумався до васъ заскочыть, щобъ намъ разомъ йихаты, якъ що тилькы вы набралы досыть сылы й здоровья“, — ласкаво додавъ нашъ дядько, пыльно дывлячысь моій сестри въ очи.

— Досыть, досыть, дядьку мій любый, — озвалась вона, — и мы вси згодылысь, якъ найшвыдче вертатысь до дому.


Черезъ скилькы днивъ, якъ тилькы дядько видпочынувъ, рушылы мы у трьохъ зъ Монпелье. Пани Лубе плакала за намы, мовъ за риднымы сестрамы. Та й намъ шкода було добрыхъ людей и чудового краю. Якъ я йому була вдячна! Винъ повернувъ моій сестри сылы, здоровья, а мени винъ давъ найдорожчый скарбъ сердешный: Провансъ зъ його веселымъ, до чужынцивъ прыхыльнымъ людомъ, навчывъ мене, що не тилькы въ мене бративъ, яки жывуть зи мною вкупи въ однаковыхъ обставынахъ, въ одному краю. Уси люде, на якій-бы воны мови не балакалы,