— Господі Ісусе! Господі Ісусе!… — вигукував він і божевільними очима дивився на отвір бліндажу.
Як же гарматний рев дійшов свого апогею, бородань-уралець, забувши свій старовірський звичай, що не дозволяв лаятися „чорним словом“, вигукнув:
— Братци!… Царіца небесная!… А мать твою… в царей і царенят!…
— Правильно! А то „царіца небесная!“ — передражнив Чайка Михеїча.
Новий скажений вибух заглушив слова. Перед самісіньким отвором бліндажу вибухнув набій і два молодих салдати, що сиділи ближче до отвору, посунулися вниз на живих людей, Михеїч схопився за плече і зблід.
Теплими трупами наполовину затулили отвір, а ранене Михеїчове плече сусіда зав'язував брудною ганчіркою.
Надвечір стрілянина почала вщухати. А як засутеніло — все змовкло.
Німці, видимо, одклали свій наступ.
Туман вставав знову над болотом та річкою й обволікав вечірні силуєти.
Перший вийшов з бліндажу Чайка. Наступаючи на трупи, присипані землею, ковзаючись у кривавих калюжах, пішов він до того
