|
|
Федеріго. Ось і все, Педрілльо. Не буде більше ані свят, ані серенад. Ця — остання.
Педрілльо. Чому? З якого це дива? А втім — ніколи в це не повірю. З відчаю закохані всі так говорять, та найменша надія все змінює. Зараз вона вас надто діткнула: певен, що ніхто не з’явився ані при вікні, ані на балконі. Але, можливо, причаївшись за жалюзі…
Федеріго. О ні! Я знаю Ельвіру: вона не здатна прикидатися. Це видно відразу. І, позбувшись через неї всього свого статку, я позбувся й надії на бодай найменшу її взаємність. О, слід визнати: мені вельми не пощастило! Була тільки одна жінка в усій Флоренції, в усьому світі, що могла погордувати таким коханням. І ось я знайшов саме цю жінку й покохав саме її! Я прагнув будь-про-що досягнути своєї мети. Але мої старання, мої статки, мій час — усе витрачено намарно. Що ж, така моя доля. Я люблю її як ніколи — і розлучаюся з нею навіки!
