Педрілльо (перелякано). Пане, чи не надумали ви заподіяти собі щось лихе?
Федеріго. Що саме?
Педрілльо. Кинутися з відчаю в Арно?
Федеріго. Ні!
Педрілльо. Пустити собі в голову кулю з пістолету? Спожити отрути на щурів? Чи….
Федеріго. Ні, ні, ні! Такого трагічного кінця не буде!
Педрілльо. Аж дихати легше!
Федеріго. Ти, певно, давно вже помітив, до яких надмірних витрат я вдавався, плекаючи надію впокорити нарешті це непокірне серце?
Педрілльо. Я? Ні. Я помічаю тільки те, про що мені говорять, а ще…
Федеріго. Я сподівався, що багатолюдні учти, насправді призначені тільки для неї, послуги, що я надавав їй, зберігаючи щонайретельніше цілковиту таємницю, різноманітні подарунки, що я примудрявся винайти спосіб змусити її прийняти начебто від чужого імені – скільки витратив я на це грошей і винахідливості! – схилять її нарешті до мене. Зрештою, я зруйнував свої статки – й нічого не досягнув. Я зруйнував усе, і ось тим людям я щойно віддав свої останні сто пістолів. З уламків мого статку в мене лишилася сама тільки бідна ферма в горах за два з половиною льє від міста, і там я заховаю свою ганьбу, взявши з собою лише сокола, що прогодує мене в тій пустці, й мою нещасну любов, якої не можу збутися, навіть утративши все інше.
Педрілльо здивовано мовчить, Федеріго продовжує
Гай-гай, мій бідолашний Педрілльо! Я тебе зовсім ошелешив! То ж не змушую тебе йти за мною і ділити мою скруту. На щастя, платню ти встиг одержати, і з лишком, то зостається тільки подякувати тобі за довгу і вірну службу. (простягаючи йому руку) Прощавай, мій любий Педрілльо.
|
Прощай, прощай, о жорстока Ельвіро! |
