Боюсь, що бідна з горя одуріда. Г а р н и ш . Мені здається, княже, що не так. Вона при розумі, та щось страшне У неї на сумлднню. Князь. Муж її Колись був моїм близьким боярином, Слугою найвірнінгим уважався. Вона-ж при нас ховалась, виростала. Не диво, що тепер, коли нещастя Її зіпхнуло так глибоко, їй У голові мішаєсь. Ну, та я Не дам їй пропадати. Гріх мій був, Що досі якось я забув про неї. Г а р н и ш . Вона не нарікає, княже мій, Не скаржиться на власне горе. Раз, Одіин лиш раз сказала: Прийде час, Побачить князь, хто вірний був йому. К н я з ь . Жаль, жаль говорить де її устами. Овдур був вірний, не перечу того. Та що-ж робить! В якійсь безумній сварці Вбив воєводу. Не моя вже сила Була його від суду вберегти. Г а р н и ш . Про що-ж він з воєводою сварився? К н я з ь . Цього ми так і не дізнались в суді. Овдур мовчав, немов заклятий, ну, А воєвода той, мовчав, як труп, А більше свідків не було при тому. Та годі вже, я спать хочу, Гарнишу, Втомився, бігаючи за ведмедем. Г а р н и ш ( здіймає з князя зброю й верхню одіж, роззуває чоботи,.) Чи маю стіл присунути к постелі? К н я з ь . Так, так, присунь! Я в ліжку прочитаю Ще дещо з цеї книги. (Лягає, Гарниш присуває стіл з книгою до постелі і ставить на ньому світло.)
Добре, добре! Тепер вже можеш спать іти. Г а р н и ш (кланяється.) Добраніч! (Шдходить.)
ЯВА
VII.
Князь
(лежить у ліжку, кот&ра відслонена.) Ах, слава Богу, що по трудах Дня Отак простягнесь чоловік! Заснути-б! Та ні! Помолимось святому: Богу! (Бере книгу й мовчки читає, то хвилі):
А все мені ота Предслава з думки Не сходить. Троє дитинят дрібних! Вона-ж їх мати! Як то їй дивитись _ На них, як в лахах, у жебрацькім стані, В недолі, в голоді нераз, слотою Та снігом биті так ростуть вони! Що буде з них? О Боже! Відверни Оті думки від мене! Затверди, Замкни від них моє нещасне серце! Від цих думок, бач, одуріти можна Мені, чужому! Що-ж то мусить бути У серці матері! А я поганий, Я окаянний і забув про неї! Закон! Судили! Що значить сказати Одне маленьке слово те: ізгой! Невинне слово! Ще здається навіть, Що ласку чоловікові зробили, Бо він на смерть, бач, заслужив. Ізгой Та й годі. А піди ти, зміряй сам Хоч думкою безодню сліз і горя, Що криється в тім слові! (Читає знов. По хвилі замикає книгу й Кла де ї ї на стом.) Не можу більше! Господи, прости
