єрідного національного руху з домаганням політичної самостійности українського народу (М. Русов).
Ця остання течія захоплює вкінці також старшу ґенерацію, але Самостійна Україна з великим запізненням стала постулятом практичної її політики — і цим у значній мірі треба поясняти той сумний факт, що маси свідомого українського громадянства поневіряються тепер на чужині.
Поза громадським значінням, спогади С. Ф. Русової мають неабияку літературну вартість, бо писані дуже живо й захоплюють читача своєю безпосередністю й щирістю. З рядків спогадів пробивається велика любов Авторки до людей, до свого народу й до рідного краю, для культурного розвою якого вона поклала такі великі заслуги.
Частина споминів Софії Русової, що обіймають час до смерти її чоловіка — О. Русова в 1915 р. (до стор. 197. нашого видання), були первісно видруковані в 1928 р. у Києві, в II і III. книжках збірників „За сто літ“ що виходили за редакцією М. Грушевського у виданнях Всеукраїнської Академії Наук. В дещо переробленім авторкою вигляді ця (не ціла) частина споминів була передрукована на сторінках львівської „Нової Хати“ в 1935 і 1936 pp. Решта споминів (від ст. 198 нашої книжки й до кінця) появляється друком уперше. В манускрипті цеї другої частини споминів довелося поробити, за дозволом авторки, деякі скорочення.
Спомини писала авторка, як видно, похапцем, наворотами, в умовах еміґраційного бурлацького життя, яке не дає можливости ані зосередитись на праці, ані перевірити свою память довідками з літературних і інш. джерел. Тому хід оповідання не скрізь рівний, не скрізь додержана хронольоґія й пропорція в описі подій та характеристиці осіб, часто бракує зазначення часу, до якого відноситься та чи інша подія. Тому в багатьох випадках довелося зробити редакційні поправки, а важніші з них зазначити в редакційних примітках. Зазначені недостачі споминів С. Русової не зменшують їх вартості і Видавництво певне, що українське громадянство прийме їх прихильно.
