повіту[1]. Ми збирали гроші для політичних вязнів, що сиділи в тюрмі, ходили на побачення і чекали вибуху 1-го березня, як сигналу до загального повстання. Напередодні вночі всі зібралися у мене й вираховували наші шанси. На Печерську мали бути готові до вибуху, і серед війська, і в Арсеналі. У Старому місті увязнених мали визволити і так само вязнів головної тюрми. Ми розійшлися пізно, схвильовані, але з радісною надією на визволення. Дивно нам було на другий день бачити спокій на всіх вулицях. Тільки денеде купки людей читали гуртом страшну відомість про смерть Олександра II, але поліцаї зараз же їх розганяли[2].
Ліберальні кола виявили тоді надзвичайне обурення проти революціонерів. Олександер II відразу в їх промовах виріс на якогось мученика. Всі запевняли, що він уже готовий був підписати проект конституції, а що акт 1-го березня нищив усяку надію на її оголошення. На цьому грунті повстало чимало родинних навіть сварок і суперечок. Мій брат — Ліндфорс, що з ним ми були в такій дружбі, цілком зо мною посварився, і ми перестали бувати одно у одного, хоч він тоді й жив у Києві. А в мене аж клекотіло в кімнаті. Повернувся Ланґінс із своєю жінкою. Під чужими йменнями вони часово в мене переховувалися. Річ була вже не в політичних виступах, а в тім, щоб рятувати людей, мало що не збожеволілих із розпачу невдачі, зо страху за своє життя.
Чимало дивіних осіб перебувало в мене з ріжними конспіративними рекомендаціями. Деяких арештовували на вулиці, і довго потім не можна було дізнатися про їх долю, розшукати їх. Скоро і Ланґінса арештовано, теж на вулиці, недалеко від мого помешкання. Йому так хотілося жити, так лякала його неминуча кара, що він прислав до мене якусь таємничу особу з проханням прислати йому пилки та інші знаряддя для втечі. Але ні його, ні його жінку не покарано на смерть. Їх притягнено до процесу, і засуджено тільки на каторгу, де Ланґінс і помер.
Підчас цих подій повернувся з Кавказу Олексан-
